Постмодернізм
Світоглядно-мистецький напрям, що в останні десятиліття XX
ст. приходить на зміну модернізмові. Цей напрям — продукт
постіндустріальної епохи, епохи розпаду цілісного погляду на світ,
руйнування систем — світоглядно-філософських, економічних, політичних.
Вперше термін «постмодернізм» згадується у 1917 p., але
поширився він лише наприкінці 1960-х pp. спершу для означення стильових
тенденцій в архітектурі, спрямованих проти безликої стандартизації, а
невдовзі — у літературі та малярстві (поп-арт, оп-арт, «новий реалізм»,
гепенінг та ін.).
Популярності постмодернізму сприяли міркування філософів Ж.
Дерріди, Ж. Батая, Ж.-Ф. Ліотара, М. Фуко. Постмодерністи, завдяки
гіркому історичному досвідові, переконалися у марноті спроб поліпшити
світ, втратили ідеологічні ілюзії, вважаючи, що людина позбавлена змоги
не лише змінити світ, а й осягнути, систематизувати його, що подія
завжди випереджає теорію.. Прогрес визнається ними лише ілюзією,
з'являється відчуття вичерпності історії, естетики, мистецтва. Реальним
вважається варіювання та співіснування усіх (і найдавніших, і новітніх)
форм буття. Принципи повторюваності та сумісності перетворюються на
стиль художнього мислення з притаманними йому рисами еклектики, тяжінням
до стилізації, цитування, переінакшення, ремінісценції, алюзії. Митець
має справу не з «чистим» матеріалом, а з культурно освоєним, адже
існування мистецтва у попередніх класичних формах неможливе в
постіндустріальному суспільстві з його необмеженим потенціалом серійного
відтворення та тиражування.
Визначальні риси постмодернізму:
- культ незалежної особистості;
- потяг до архаїки, міфу, колективного позасвідомого;
- прагнення поєднати, взаємодоповнити істини (часом полярно
протилежні) багатьох людей, націй, культур, релігій, філософій;
- бачення повсякденного реального життя як театру абсурду, апокаліптичного карнавалу;
- використання підкреслено ігрового стилю, щоб акцентувати на
ненормальності, несправжності, протиприродності панівного в реальності
способу життя;
- зумисне химерне переплетення різних стилів оповіді (високий
класицистичний і сентиментальний чи грубо натуралістичний і казковий та
ін.; у стиль художній нерідко вплітаються стилі науковий,
публіцистичний, діловий тощо);
- суміш багатьох традиційних жанрових різновидів;
- сюжети творів — це легко замасковані алюзії (натяки) на відомі сюжети літератури попередніх епох;
- запозичення, перегуки спостерігаються не лише на сюжетно-композиційному, а й на образному, мовному рівнях;
- як правило, у постмодерністському творі присутній образ оповідача;
- іронічність та пародійність.
Серед перших виразно постмодерністських творів — романи У.
Еко «Ім'я троянди» (1980), П. Зюскінда «Запахи» (1985), Д. Апдайка
«Версія Роджерса» (1985).
Постмодернізм у сучасній українській літературі виявляється в
творчості Ю. Андруховича, Ю. Іздрика, О. Ульяненка, С. Прощока, В.
Медведя, О. Забужко та інших.
